Обиватель звик чути слово «анархія» як лайку, як щось хаотичне і деструктивне. Але за ним — десятиліття пошуку свободи, бездержавності й самоврядування. Український анархізм — це не лише образ Нестора Махна на старих плакатах і радянські страшилки про «бандитів». Це цілі покоління людей, які від початку 1980-х і до сьогодні пробували жити інакше: без вождів, без партійної дисципліни, без начальників.
Цей номер — спроба простежити шлях українського анархізму від підпільних гуртків у пізньому СРСР до нових постанархістських практик 2010-х. У ньому є місце для тих, хто тримав самвидав і розповсюджував заборонені книжки у вісімдесяті; для тих, хто виходив на вулиці дев’яностих із чорними прапорами; і для нових груп, які після Майдану будують кооперативи, сквоти, культурні центри чи волонтерські мережі.
Ми покажемо, що анархізм в Україні — це не музейна ідеологія й не примха істориків. Це живий досвід: фестиваль «День Незалежності з Махном» у Гуляйполі; постаті, які ризикували свободою й життям, як Олександр Кольченко; художники й активістки, що піднімали питання війни, тіла і свободи, як Давид Чічкан чи колективи «Чорної райдуги». Анархізм — це про відповідальність і довіру, про «роби сам» і «роби разом». Історія не завжди переможна й гучна, але вона є — і варта того, щоб її почули саме зараз.
.jpg)
